Багатовікова історія Православ’я на українських землях донесла до наших днів безліч цікавих пам’яток із сивої давнини. Одним із таких є Свято-Успенський собор Канева. Незадовго після хрещення Русі святим князем Володимиром, на канівських горах, як і в Києві, було засновано печерний монастир, де усамітнювалися для молитви іноки-аскети. А трохи згодом, у ХІІ ст., при цій обителі постав величний собор.
За багатством зовнішнього і внутрішнього оздоблення у той час його можна було порівняти лише з київськими Успенським та Кирилівським храмами. І це якнайкраще свідчить про ту роль, що відводилася Каневу в житті давньої Київської Русі. Розташоване на високих берегах Дніпра неподалік від великокняжої столиці, це місто охороняло головний водний шлях від Чорного моря, а тому Канів вважався важливим стратегічним об’єктом для всієї держави. Досліджуючи історію канівського краю М. Максимович писав:
“Історичне життя Канівського монастиря покрите туманом загадковості і … не виявилось нічого про стан його в шістнадцятому столітті. Тільки з Малоросійського літописання видно, що в 1587 р. козаки перевезли в Канівський монастир і поховали тут [біля стін Георгіївського храму] тіло знаменитого лицаря свого Івана Підкови, страченого у Львові 12 червня за повелінням короля Баторія, в цьому ж монастирі прийняв постриг і скінчив своє життя подвижник і друг Підкови гетьман Шах… Народна українська дума про Самійла Кішку хоронить тут і цього запорізького вождя. Це доказує нам, що Канівський монастир був у особливій повазі у тогочасних Козаків, хоч у них недалеко був уже і свій монастир Трехтемирівський, пожалуваний їм в 1576 р. королем Баторієм разом з містом Трехтемировом. Повага Козаків до монастиря Канівського проявлялась і в тому, що вони наділяли його і своїм майном…”
Отже, до кінця третьої чверті XVII століття Канівський монастир і собор Святого Георгія користувався повагою не лише канівців, а й мав престиж у всій Київській митрополії. Але на XVII століття припадає і найтрагічніший епізод в історії церкви Святого Георгія. 4 вересня 1678 р. турки спалили і пограбували Канів. Під час цього нападу згоріли монастир і церква.
Після цих подій монастирська братія заснувала невеличку дерев’яну церкву в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці над Меланчиним потоком в урочищі, яке ми тепер називаємо вулицею Монастирок. З того часу церква Святого Георгія стояла зруйнованою майже півтора століття. Хоча в другій половині XVIII століття монастир було відновлено василіанами (чернечий орден греко-католиків), храм був у руїні до 1805 року, коли на прохання василіан коштом православного поміщика Казарина була відбудована в її сучасному вигляді. Настоятель храму протоієрей Георгій Почтовий розповідає: «У літописах є багато згадок про наш собор, про події, які тут відбувались. Тут були на молитві і князі, і княгині, гетьмани, козаки і багато прочан.
Після Києво-Печерської Лаври в свій час Успенсько-Юрївський собор був другим, куда сходились люди зо всього світу на молитву. Але монголо-татарська розруха надовго зупинила духовний і матеріальний розвиток цього краю. З часу знищення міста Батиєм і до середини XVI ст. ніяких згадок про канівський монастир в історичних документах не зустрічається. Дослідники припускають, що він, як і низка інших святинь, перебував у ті часи в занепаді». Відродилася обитель уже в козацьку добу.
Як свідчать літописи, в ті часи тут було поховано гетьмана Івана Підкову, а трохи пізніше в канівському монастирі прийняв чернецтво та доживав свого віку запорозький гетьман Яків Шах. У 1669 році в цьому соборі київський митрополит Іосиф Тукальський висвятив на ієродиякона майбутнього святителя і богослова зі світовим ім’ям Димитрія Ростовського (Туптало). 1833 р. відреставрований храм знову переходить у володіння православного духовенства, а в 1844 р., тобто в рік 700-річчя, церква оголошується соборною і з цього часу, очевидно, має назву Канівського собору в ім’я Успення Божої Матері.
Рік 1861-й вікопомний у історії Успенського собору, адже в травні того року канівці звідси виряджали в останню путь на Чернечу гору великого сина України – Тараса Шевченка. Про це свідчить меморіальна дошка. На похоронах поета був і М. Максимович. Мінливе ХХ століття не оминало своїми буревіями Успенського собору: храм в різні роки виконував як функції свого прямого призначення, так і ті, які нав’язувало йому “атеїстичне суспільство”.
Сьогодні, на щастя, ця історична і архітектурна перлина Середньої Наддніпрянщини має можливість задовольнити всі потреби як православних віруючих, так і культурні та естетичні смаки тисяч гостей Канева.