Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля, Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі.
І історії кожного народу є події, які стають складовою його історичної пам’яті, впливають на формування національної свідомості і є важливим духовним чинником, що сприяє подальшому національному розвитку. До таких подій належить поява козацтва на теренах України, колискою якого була Черкащина. Саме вона дала козацтву першого гетьмана – Дмитра Байду Вишневецького та породила демократичний оплот вольності українського народу – Запорозьку Січ, вона дала Україні славного гетьмана Б.Хмельницького, який розгорнув боротьбу за українську державність, вона вела провідників гайдамацького руху М.Залізняка та І.Гонту у боротьбу за свободу.
Саме Черкащина відкрила для світу геній Т.Г.Шевченка. І хоч відомий у світі вислів, що генії належать людству, проте кожний з них, насамперед, є сином свого народу, своєї землі. Так, сином Черкащини, яка його зростила та дала крила для високого польоту, був Тарас Шевченко.
Черкащина ХІХ ст. – була німим свідком тих славних подій, що тут відбувались і берегла безліч таємниць, які вабили до себе ще малого Тараса. Перший історичний інтерес Т.Шевченко проявив ще в дитинстві, коли йому дід Іван розповідав про славне героїчне минуле цього краю. Про що поет у передмові до поеми „Гайдамаки” згодом напише, що про все те, що „діялось в Україні 1768 року… він чув від старших людей”. Особливу вдячність Тарас Григорович складав своєму діду, який „ще з дитинства прищепив йому любов до української старовини” [1, 130-131] З тих пір зацікавлення історією не полишало поета ні на мить.
Яремо, герш-ту! Хамів сину! Піди кобилу приведи, Подай патинки господині, Та принеси мені води.
Подальше знайомство Т.Г.Шевченка з усною народною творчістю та історичними джерелами зіграло велику роль у підготовці поета до написання творів на історичні теми. Образи козацьких і гайдамацьких ватажків приваблювали поета і завжди невідступно мандрували з ним. І незабаром по народному правдиво влилися в поетичні рядки поеми „Гайдамаки”, основні події якої відбуваються на теренах Черкащини. Провідною ідеєю цього твору був заклик до пригнобленого народу зі зброєю в руках здобувати собі волю в боротьбі з гнобителями-поміщиками і царським самодержавством.
Повстання козацтва і селянства у 1768 р. залишило глибокий слід у пам’яті народній. Селяни з покоління в покоління передавали як неоціненні святощі перекази про славні героїчні діла народних месників — гайдамаків, складали нові пісні, думи, перекази й легенди, виявляючи цим свою повну солідарність з борцями проти гнобителів. Т.Г.Шевченко був одним з тих представників нового покоління, яке успадкувало героїчні традиції гайдамаків. Для нього це було не просте захоплення бурхливими подіями минулого. Повторення Коліївщини в нових умовах — селянську революцію проти самодержавно-кріпосницького ладу — ось що мав на увазі Кобзар, пропагуючи цю історичну подію.
Художнє слово Т.Г.Шевченка мало велику силу і переконливість. Тому й не дивно, що довгий час до появи історичних досліджень про Коліївщину читачі „Гайдамаків” були впевнені, що саме так, як показано в поемі, протікало народне повстання 1768 р. на Правобережній Україні.
А на ліжку… ох, аж душно, Білі рученята, Розкидала, розкрилася, Як квіточка в гаю.
На цей факт звернув увагу радянський історик М.І.Марченко у своїй праці „Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченка”. Та й у наші дні жоден дослідник історії України XVIII—XIX ст. не може обійтися без глибокого і всебічного вивчення „Гайдамаків”.
У поемі „Гайдамаки” втілено вже зрілі радикально-демократичні погляди Т.Г.Шевченка. У творі поет в алегоричній формі порівняв кріпосницьку Росію з стародавнім Вавилоном, де панувало рабство. Випускаючи у світ своїх „синів-гайдамаків”, він знав, що нелегко їм буде в країні, де панував кріпосницько-деспотичний лад царського самодержавства, боротися за кращу долю народу. [2, І – 76]
Безперечно, що безправне селянство, рятуючись від гніту, тікало від панів на південь у степи, „блукало в лісах, ярах, ховалося в болотах, на островах … об’єднувалося у загони, озброювалося” [3, 46] Так формувався гайдамацький рух, який вчені умовно поділяють на три періоди, і всі вони тісно пов’язані з Черкащиною:
І період – 1730-1733рр. У ці роки гайдамаки під керівництвом Верлана, Москаля, Писаренка, Гриви, Медведя, Моторного, Темного та ін. підняли повстання на Київщині, Черкащині, Брацлавщині, Поділлі та на ін. землях.
ІІ період – 1737-1750 рр. На цей період припадають виступи під керівництвом отамана Ведмедя. Повсталі розганяли католицьке духовенство, єзуїтів, закривали уніатські церкви на Черкащині, Житомирщині, Брацлавщині та на Поділлі.
І, нарешті, ІІІ період – 1758-1768 рр. Доведені до відчаю козаки і селяни під керівництвом Залізняка, Гонти, Неживого, Швачки та інших лідерів, досягли “вищої” точки боротьби, яка увійшла в історію під назвою „Коліївщина” (від слова „колоти” або „кілок”) [4, 345].
Дослідниця Стецюк К.І. пише, що ідеологічним центром гайдамаччини став Мотронівський монастир на Черкащині, який під керівництвом настоятеля Значко-Яворського висвячував їх зброю, ножі, розробляв маршрут виступів тощо. [5, 76]
Вчені одностайно визначають, що особливу славу серед гайдамак здобув М.Залізняк, який у 1768 р. прибувши у Холодний Яр і організував селян і козаків до походу на Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів, Медведівку, Лисянку, Білу Церкву, Фастів, Умань. [6, 132]
Отже, всі три етапи гайдамацького руху відбувалися на Черкащині та були тісно з нею пов’язані, і тому не могли залишитися непоміченими для допитливого ока Т.Г.Шевченка. Ці події знайшли своє відображення не лише в згадуваній нами поемі „Гайдамаки” (1841), а й у поезіях „Холодний яр” (1845), „Швачка” (1848), прозовому творі „Прогулка с удовольствием и не без морали” та багатьох інших. Проте, з виходом у світ поеми Т. Шевченка „Гайдамаки” в українській історичній науці було покладено початок революційно-демократичному трактуванню гайдамацького руху.
«Одчиняй, проклятий жиде! Бо будеш битий, одчиняй!» Ламайте двері, поки вийде. Вікна посипались. Стривай!
Знавець шевченківського доробку Сергієнко Г.Я., правильно відзначив, що „художнє слово Т.Г. Шевченка мало велику силу і переконливість. Тому й не дивно, що довгий час до появи історичних досліджень про Коліївщину, читачі „Гайдамаків” були впевнені, що саме так, як показано в поемі, протікало народне повстання 1768 р. на Правобережній Україні.
Знайомлячись з творчою спадщиною Т.Г.Шевченка, в якій відображена гайдамаччина, напрошуються висновки:
Висновок перший: у згаданих працях Т.Г.Шевченко виступає знавцем цього історичного процесу, а головне – відображує реалістичну картину розмаху цих повстань, їх територіальні межі; зі знанням справи знайомить читачів з регіонами, які були їх епіцентрами. Так, у розділі „Червоний банкет” поеми „Гайдамаки” поет історично правдиво розповідає:
Задзвеніли в усі дзвони
По всій Україні;
Закричали гайдамаки:
„Гине шляхта! Гине!..
Зайнялася Смілянщина,
Хмара червоніє,
А найперша Медведівка
Небо нагріває.
Горить Корсунь, Горить Канів,
Чигирин, Черкаси;
Чорним шляхом запалало
І кров полилася
Аж у Волинь. По Поліссі
Гонта бенкетує.
А Залізняк в Смілянщині
Домаху (шаблю) гартує… [1, 99]
«Не жартую, давай гроші!» «Де мені їх взяти? Ні шеляга! я панською, Ласкою багатий».
Висновок другий. Шевченко розумів, що повстання гайдамак, їх боротьба носили жорстокий характер. Він жалкував, що в ті часи пролилася кров між українцями і поляками, між православними і католиками. Він був переконаний в тому, що жорстокість гайдамак була обумовлена жорстокістю щодо українців Польщі, католицьких церковних ієрархів, які воліли бачити український край у своєму рабстві. Поет зауважував, що в період Коліївщини:
…Замучені руки
Розв’язались – і кров’ю за кров,
І муки за муки!
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти,
Впились кров’ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти. [1, 104]
Шевченко зауважує, що жорстокість, якою супроводжувались гайдамацькі бої, була породжена безвихідністю ситуації, в яку попало українське населення:
Жінки, навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки… [1, 104]
Кропи його! отак! холоне, Мерщій же приском посипай! Що! скажеш, шельмо! І не стогне!
Висновок третій. Т.Г.Шевченко дав реалістично достовірну, навіть страшну по своїй суті, картину взяття гайдамаками Умані. Взявши місто, пише Т.Г. Шевченко, гайдамаки зажадали:
„Кари ляхам, кари!”
І карали: страшно, страшно
Всі полягли. Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося… [1, 122-123]
Ляхи пропали… чуть жива, Пропала з ними і Оксана.
Висновок четвертий. Шевченко особисто підтримував побудовану в українському суспільстві думку, ніби Катерина II стимулювала гайдамак, таємно забезпечувала їх зброєю, провіантом тощо.
Понад дібровою стоять
Вози залізної тарані:
То щедрої гостинець пані:
Уміла що кому давать,
Нівроку їй, нехай царствує; [1, 613]
Згодом повстанці переконалися в облудності цієї легенди, коли російські війська навесні 1768р. за вказівкою Катерини II допомогли польській шляхті придушити рух українських селянських мас.
Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви пановали, Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали, Козацької слави убогих руїн.
Висновок п’ятий. У творах Т.Г.Шевченка чітко простежуються причини, характер та рушійні сили гайдамаччини. Шевченко зазначав, що такі всенародні рухи виникають на основі порушення природного становища людей, позбавлення їх свободи, приватної власності, свободи вибору релігійних переконань, про що в поемі „Гайдамаки” пише так:
Од Конашевича і досі
Пожар не гасне, люди мруть,
Конають в тюрмах, голі, босі…
Діти нехрещені ростуть,
Козацькі діти; а дівчата!..
Землі козацької краса,
У ляха в’яне, як перш мати,
І непокритая коса
Стидом січеться; карі очі
В неволі гаснуть… [1, 613]
…Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла… [1, 104]
Через базар переходить, Став, розрива купу, Ляхів мертвих, шука когось, Нагнувся, два трупи.
Т.Шевченко з винятковою правдивістю показав, що створення у 1768 р. Барської конфедерації прискорило коліївський вибух. [7, 139] Барські конфедерати зібрали військо, яке вирушило у похід проти урядових сил і водночас чинило розправу над українським населенням:
Розбрелись конфедерати
По Польщі, Волині,
По Литві, по Молдаванах
І по Україні…
Руйнували, мордували,
Церквами топили…
А тим часом гайдамаки
Ножі освятили. [2, І – 83]
Сю ніч погуляєм, Ляхів погойдаєм, Та так погуляєм, Що аж пекло засміється.
У дослідженні гайдамацького руху Т.Г.Шевченко дійшов однозначного висновку, що ця боротьба мала чітке антикріпосницьке спрямування. В її основі була боротьба українського козацтва і селянства за землі, які відібрали у них польські магнати. Її вістря було направлене на здобуття селянством волі, ліквідацією українським народом національного приниження, дискримінацією православ’я з збоку католицизму.
Одночасно Т.Г.Шевченко постійно підкреслює, що середовище гайдамак мало строкатий склад: і бідні люди, і заможні, і люди з духовно-православних гільдій – всі, хто не витримував національного гніту.
Над Тясмином,
Убогий, багатий
Поєднались – дожидають
Великого свята.
…На ґвалт України
Орли налетіли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров і пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. [1, 85-86]
Розповідаючи про рушійні сили гайдамацького руху, Т.Г.Шевченко високо цінував роль і місце в ньому керівників повстання – Залізняка, Гонти, Верлана, Медведя, Швачки та багатьох ін., які в своїй більшості були вихідцями з Черкащини. Так, Залізняка він називає козацьким батьком, який за своїх „хлоп’ят-запорожців” готовий був пожертвувати життям.
„Літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами – лісами.
Ой літає орел сизий,
А за ним орлята;
Гуля Максим, гуля батько,
А зав ним хлоп’ята.
Запорожці ці хлоп’ята”. [1, 89]
Поклав обоїх; із кишені, Китайку виймає. Поціловав мертвих в очі, Христить, накриває.
Розповідаючи про І.Гонту, Кобзар відзначив, що за Україну цей козацько-гайдамацький провідник віддав не тільки своє, а й ніби життя рідних синів. Проте, цей факт не знайшов свого підтвердження. В обох лідерів Коліївщини Т.Г.Шевченко цінував патріотизм, любов до свого народу, готовність за його щастя принести себе в жертву. Короткі історичні дані про них поет подає в примітках до поеми „Гайдамаки” [1, 613]
Відзначав Т.Г.Шевченко і роль православних ієрархів в ході гайдамацького руху. На його думку, саме вони підтримували настрій козаків, міської бідноти і селян. Т.Г.Шевченко зауважував, що перед виступом Коліївщини в Чигирині відбулась молебень, на якій священики освятили козацькі ножі та благословили гайдамак на черговий похід:
…Поміж возами
Попи з кропилами пішли;
За ними корогви несли,
Як на Великдень над пасками.
Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать. [1, 613]
Аж ось ведуть гайдамаки, Ксьондза єзуїта, І двох хлопців. “Гонто! Гонто! Оце твої діти.”
Висновок шостий. У своїх працях Т.Г.Шевченко картини боротьби гайдамаків проти польських панів змалював з великою художньою майстерністю. Цей виступ показано як масивний рух українських народних мас проти іноземних поневолювачів, під час якого боролися навіть жінки.
В листі від 25 липня 1846р. тогочасний історик та письменник П.О.Куліш докоряв Кобзарю, що в його „Гайдамаках” „торжество мясников, а його драма – кровавая бойня, от которой поневоле отворачиваешься”.
Та коли придивитись пильніше, то можна побачити, що гайдамаки зображені поетом не тільки сміливими козаками-воїнами за святу правду, жорстокими борцями за свободу, а й простими, ніжними людьми в серцях яких випромінюється доброта, дружба і кохання; впадають в очі батьківські почуття М.Залізняка до своїх воїнів, біль Гонти за синами, образ люблячого козака Яреми Галайди та Оксани, в уста якого поет вкладає такі слова:
…хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться послухать, як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить
Або чорнобрива в гаю заспіває…
О боже мі милий, як весело жить! [1, 74]
Задзвонили в усі дзвони, По всій Україні, Закричали гайдамаки: “Гине шляхта, гине!”
Висновок сьомий. Т.Г. Шевченко шкодував, що у XVIII ст. пролилася кров між Україною та Польщею. Він називав ці суперечності гірким непорозумінням і наголошував на єднанні слов’янських народів. Ця ідея знайшла своє відображення у творі „Ще як були ми козаками” (1847):
Отак – то ляше, друже, брате.
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели.
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай. [2, ІІ – 33]
«Ні, погано… стривай лишень… Пиши Галайдою».
Поет не бачить жодних причин для ворожнечі між поляками і українцями у сучасному житті, зазначаючи: „Слава богу, що минуло, – а надто як згадаєш, що ми єдиної матері діти, що всі ми слов’яни. Серце болить, а розказувати треба: нехай бачать сини й внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом, пшеницею, як золотом вкрита, не розмежованою останеться навіки од моря до моря – слов’янська земля”. [1, 130-181]
Т.Г.Шевченко також закликав і молдаван тісніше брататися з Україною та активніше боротися за своє національне визволення:
Братайтеся з нами,
З нами козаками;
Згадайте Богдана,
Старого гетьмана… [1, 88]
Питається у хлопчика: «Що, титаря вбили?» «Ба ні, дядьку; батько казав, Що його спалили.»
Дослідник Сергієнко Г.Я. вважає, що участь молдаван у гайдамацьких рухах досліджене слабо і чекає подальшого вдосконалення.
Аналіз творчості Т.Г. Шевченка дозволяє стверджувати, що поет високо цінував гайдамацький рух. Він думав, що саме таким шляхом селяни зможуть звільнитися з неволі. Як і революціонери-демократи О.І.Герцен, М.Г.Чернишевський, М.О.Добролюбов, Т.Г.Шевченко вірив у перемогу селянської революції. В творі „Прогулка с удовольствием и не без морали” поет стверджував, що Коліївщина за своїм значенням була ширша і бурхливіша за „першу французьку революцію”. [8, ІV – 273]
Особливо Т.Г.Шевченко відзначав роль Черкащини, як осередка гайдамацького руху та цінував роль М.Залізняка, якого тепло і поважно називає “козацьким батьком”, “сміливим воїном”, “блискучим керівником”, “турботливим ватажком”. [9, 99; 101; 103]
Шкодує, що пам’ять про козацьких ватажків згасає:
Де Гонти могила, –
Мученика праведного
Де похоронено?
Де Залізняк, душа щира,
Де відпочиває?
Тяжко! Важко! Кат панує,
А їх не згадають. [9, 96-97]
А серед базару, Стоїть Гонта з Залізняком, Кричать: “Ляхам кари!!”
Т.Г. Шевченко був глибоко переконаний, що дух згаданих ватажків, як і інших козацьких лідерів, їх досвід боротьби, патріотичні вчинки потрібні українському народу в середині XIX ст. А тому у творі „Холодний Яр” поет виступає палким прихильником нової хвилі Коліївського руху.
У поемі „Гайдамаки”, як і в інших творах Шевченка, головною рушійною силою історії виступають народні маси та їх авангард – козацтво, бо лише вони створювали матеріальні блага, захищали свою країну від загарбників та боролися протри соціального і національного гноблення.
Поет дуже часто наголошує на тому, що полум’я повстання охопило перш за все Черкащину, ядро України, а потім поширилось і на інші землі. Повстали селяни і міська біднота Сміли, Корсуня, Канева, Черкас, Чигирина; і сягнули віддалених місць України, зокрема Полісся і Волині.
Всі танцюють, — а Галайда, Не чує, не бачить. Сидить собі кінці стола, Тяжко, важко плаче.
Шевченко глибоко осмислює історію українського народу: Запорозьку Січ, козацькі походи, народну боротьбу і логічно підводить до головних подій — гайдамацького повстання. Коліївщина ним розглядається як продовження славних традицій класової і визвольної боротьби українського народу XVI, XVII і І-ої половини XVIII ст. Великий Кобзар веде задушевну розмову з героями твору — гайдамаками і ніби вдруге пускає їх у світ:
Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля, —
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі. [2, І – 76]
«Признавайся! я все знаю, Де діли Оксану?» Махнув ножем. «Ховай Боже!» «Я тебе сховаю!»
Отже, як ми змогли переконатися, твори Т.Г.Шевченка справили великий і благотворний вплив на розвиток української історіографії. Естафету досліджень гайдамацького руху, зокрема, Коліївщини, продовжив М.Максимович (стаття „Вісті про гайдамаків”), чиє ім’я також тісно пов’язане з Черкащиною.[10, 399]
Революційно-демократичні традиції Т.Г.Шевченка в поглядах на історичне минуле українського народу, особливо історію козацтва, зокрема на їх боротьбу за соціальне і національне визволення, наслідували і розвивали І.Франко, П.Грабовський, Л.Українка та інші представники революційної демократії. Вони закликали народ до боротьби, провіщали неминучість повалення царизму. Їх твори були наснажені революційною пристрастю Шевченкового слова.
“Я сирота, з Вільшаної, Сирота, бабусю, Батька ляхи замучили, А мене, — боюся..”
Минуло 200 років від дня народження великого українського Кобзаря, а його полум’яне слово, революційні ідеї живуть і житимуть вічно. Він змалював народні маси, що творять історію, показав героїчний і волелюбний український народ та козацтво в його праці і боротьбі на теренах рідної серцю землі – Черкащині.
автор Тихомир Віктор Петрович
малюнки Афанасій Георгійович Сластен
Примітки
1. Шевченко Т.Г. Кобзар. – К., 1957. – С. 99; 104; 122-123; 613; 74; 85-86; 125; 89;
613; 74; 124; 130-131.
2. Шевченко Тарас. Повне зібрання творів. В 10-ти томах. – К., 1939. Поезії. 1837-1847. Т.1. – 604 с.; Київ, 1939. Поезії. 1847-1861. – Т.2. – 550 с.; Київ, 1949. Драматичні твори. Повісті. 1841-1855. – Т.3. – 480 с. Т.1. – С. 242; 227-228; 334; 288-289; 55-65; 338; 375; 263-275; 334; 332; 335-336; 338; 354; 409; 201; 254; 275; 293; 302-303; 327; 215; 326; 305; 375; 374; 22; 22; 57; 422; 201; 61; 200; 204; 202; 201; 203; 351; 285; 286; 288; 60; 63; 64; 108; 107; 63; 225; 308; 108; 309; 334; 76; 83; 84; 102; 103; 108; 114; 137-138; 120; 150; 113; 249; 14; 16; 331; 334; 82; 288; 289; 338-339; 242; 330-331; 254; 326. Т.2.- К., 1939. Поезії. 1847-1861. – С. 9-10; 229; 111; 280; 105; 220; 33; 54; 22; 280; 130; 138; 33; 30; 233; 232; 234; 235; 77; 283; 88; 381; 30; 36; 37; 398; 427; 31; 75; 243; 14; 63; 62; 54; 110; 106-107; 17; 101; 65; 288; 93; 88; 289; 111; 229; 358; 328; 334; 288; 69. Т.3. – К., 1949. Драматичні твори. Повісті. 1841-1855. – С. 203; 205; 64; 63; 348; 147; 153; 238; 197-198; 201; 213; 229; 228; 184-185; 252. Т.4. – С. 225; 15; 244. Т.5. – С. 10; 160; 65; 79-80; 119; 104; 121; 124; 128; 43; 224; 69; 7; 178; 68; 121; 37-38; 139. Т.6. – С.3; 32-33; 41; 58; 87; 92; 72; 72; 156; 147; 267-268; 259-260; 151; 212. Т.8. –К., 1963. Живопис. Графіка. 1847-1850. – С.V-VIII.
3. Коліївщина 1768 р. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-
річчю повстання. – К., 1970. – С. 45-46.
4. Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до поч. ХХ ст. Курс
лекцій. – К., 2005. – С. 331; 345.
5. Світ. – Львів, 1881. – С. 158; 159.
6. Русская старина. – СПБ, 1847. – Т.ІХ. – С. 701-702; 1875. – Кн.5. – С. 155; 1891. – февраль. – С. 488.
7. Русская мысль – СПБ, 1885. – Кн. 5. – С. 211.
8. Шевченко Т. Повне зібрання творів. У 6-ти томах. – К., 1963-1964. – Т.2 – С.16; Т.4. – С. 273; 319; Т.5. – С. 254; 105; 212-213; 254; 53; Т.6. – С. 39; 314; 284-285; 19; 64-65; 191-192; 193-200.
9. Шевченко Т.Г. Кобзар. – К., 1970. – С. 99; 101; 103; 96-97.
10. Ленін В.І. Повн. зібр. тв. – Т.17. – С. 91; Т.20. – С.5; 14; 398; Т.21. – 80; Т.25. – С. 71; Т.31 – С.317.