Олександр Радонезький, в миру Пересвіт був брянським боярином, досвідченим ратником.
Він прийняв чернечий постриг з ім’ям Олександр.
18 серпня 1380 року благовірний князь Московський Димитрій просив у преподобного Сергія Радонезького благословення на Куликовську битву і просив також дати йому в підкріплення 2 воїнів – братів Олександра-Пересвіта та Андрія-Ослябю.
Покликання монахів ченців-воїнів мало в першу чергу духовне значення.
Преподобний Сергій дав їм «замість тлінної зброї нетлінну – хрест Христовий, нашитий на схиму, і звелів замість золочених шоломів покласти на себе».
Передавши воїнів-схимників у розпорядження князя, преподобний Сергій сказав їм:
«Мир вам, брати мої, міцно бийтеся з поганими татарами, як добрі воїни, за віру Христову і за все православне християнство».
У день Різдва Пресвятої Богородиці, перед початком Куликовської битви, Олександр-Пересвіт прийняв виклик богатиря з війська Мамая непереможного батира Челубея і вступив з ним у двобій. Воїни вдарилися списами, обидва впали з коней і померли. «Нічийний» результат поєдинку явив духовну силу благословення преподобного Сергія, надихнув руські війська і став запорукою їхньої історичної перемоги.
Подвиг святого Олександра Пересвіта стали відразу прославляти в оповіданнях про Куликовську битву – найдавніша відома розповідь «Про побоїще, іже на Дону», а також літописна «Повість про Куликовську битву» повідомляють про його загибель на Куликовому полі. Також про неї оповідає і найбільш повна розповідь про схимників-воїнів Олександра і Андрія, викладенау «Оповіді про Мамаєве побоїще». Його ім’я увійшло в літописні списки убієнних на Куликовому полі і в синодики.
Святий Іоанн-Торніке Еріставі був воєначальником Грузинського війська. Відомий своїми бойовими успіхами, благородний і незрівнянний лицар, улюбленець царя Давида Курапалаті, Торніке у розквіті своєї військової кар’єри покинув мирське життя, обрав подвиг чернецтва і відправився на пошуки свого духовного батька і наставника – святого Іоанна Святогорця (пом. 12 липня).
Дізнавшись, що преподобний Іоанн переселився на Афон, Торніке кинувся туди і, з благословення Іоанна, оселився з ним в лаврі, керованої святим Афанасієм Афонським. Але недовго вдалося Іоанну-Торніке бути підв’язаним на Афоні. Візантійська імперія вела нескінченні війни з варварами і іновірцями, і коли спалахнув заколот Варди Скліра (978), який погрожував цілісності православної імперії в Константинополі швидко згадали про відомого полководця.
Іоанн-Торніке і не думав залишати духовну зброю, щоб знову надіти обладунки, захищаючі від ударів, але не захищаючі від гріха. Щоб переконати інока очолити грузинсько-грецьке військо, імператриці Феофанії довелося звернутися до преп. Афанасія.
Преп. Афанасій і преп. Іоанн Святогорець змогли переконати його, сказавши, що «всю провину візьмуть на себе»:
«Ми всі діти однієї вітчизни і зобов’язані захищати ії. Наш обов’язок – захищати вітчизну від ворогів молитвами. Але якщо верховна влада визнає потрібним вжити на користь загальну і руки наші і груди, ми беззаперечно повинні коритися … Якщо ти не послухаєш царя, то будеш відповідати за кров твоїх співвітчизників, яких ти не хотів врятувати, і за розорення храмів Божих … ».
Іоанн-Торніке змушений був погодитися очолити грузинську армію у складі війська Варди Фоки. З Божою Милістю і мудрим керівництвом Іоанн-Торніке і дванадцятитисячна армія грузин вщент розбили в багато разів перевершене військо повсталого безбожного Скляроса і вигнала його з Греції. Розбивши заколотників, Іоанн-Торніке здав своє повноваження, і попросив імператрицю допомогти в улаштуванні нової обителі на Афоні – Іверської, яка стала місцем перебування головної афонській святині – ікони Божої Матері «Вратарница», іменованої інакше «Іверська».
Сам же Торніке повернувся в монастир, де і закінчив свій життєвий шлях, як преподобний отець, пам’ять якого Православна Церква здійснює 12 червня.
підготував АНТОН ВОЛОШИН