Абрахамян Норік Папанович – заслужений тренер Вірменії, який ось уже більше п’яти років тренує дітей в Каневі. Причому робить це абсолютно безкоштовно, на волонтерських засадах.. Я живо зацікавився цим питанням та взяв невеличке інтерв’ю у цієї достойної людини.
– Норік Папанович, скільки часу ви взагалі займаєтесь тренерською роботою?
– Взагалі 27 років я на тренерській роботі, з них 5 років – в Каневі.
– Щойно ви приїхали до України – відразу вирішили зайнятись улюбленою справою?
– Так, я відразу прийшов до місцевої адміністрації, показав свої документи, підтвердив, що у мене є великий досвід тренерської роботи по вільній боротьбі. Я сказав, що хочу займатись тренерською роботою з дітьми тут,
в Черкаській області. Але мене не почули, нічим офіційно допомогти не змогли, тому я зайнявся цим на волонтерських засадах. Я знайшов місцевих спортсменів, які вже до цього тут займались боротьбою, вони допомогли мені знайти зал, знайшлись і спонсори, я підшукав молодь – і ось уже 5 років безкоштовно виховую молодих спортсменів в Каневі. Набираю дітей в місцевих школах, веду заняття, їздимо на змагання.
– Скільки за цей час ви вже виховали спортсменів?
– У мене зараз по списку майже 120 дітей, які пройшли через наш клуб. Конкретно зараз набрано і проходять спортивне виховання три групи, у яких 54 молодих спортсмена.
– А яких результатів ви досягли за цей час?
– У нас в клубі 5 спортсменів стали чемпіонами області, наші вихованці неодноразово займали 2 та 3 місце на міжнародних турнірах. Ми брали участь і завойовували дві медалі за друге місце на турнірі «Олімпійська надія», у якому взяли участь понад 220 спортсменів із України, Республіки Молдова, Словацької Республіки та Російської Федерації. Але ми ще дуже молодий клуб. Справжні досягнення підуть після 10-12 років роботи, бо такий розрахунок і така спортивна спеціалізація, виховна методологія.
– Я бачу у вас і дівчата займаються?
– Так, у нас є три дівчинки, які постійно займаються вільною боротьбою в секціях. Одна з них бере участь в сьогоднішніх змаганнях. Дівчата взагалі дуже люблять займатись цим видом спорту, у них є дуже хороші перспективи. В Україні є і олімпійська чемпіонка з вільної боротьби – Ірина Мерлені! А в нас, наприклад в Каневі, тільки футбол розвивається. І нікому більше нічого непотрібно… А треба розвивати всі види спорту.
– А з ким легше займатись: з дівчатами чи хлопцями?
– Мені нема різниці. Вони коли вишукуються в залі – я їх всіх відразу відчуваю та розумію, а вони мене, Слава Богу.
– Взагалі – які є побажання на майбутнє? Зрозуміло, що матеріально зараз важко всім, живемо в кризовий період. Але може є якісь потреби іншого характеру?
– Чесно кажучи, мені би життя спростила легалізація, щоб я міг отримати українське громадянство. Треба, щоб наш клуб існував офіційно, щоб спортсмени могли отримувати стипендію, як чемпіони області, щоб могли потрапити в збірну України, щоб мали можливість брати участь у різних офіційних заходах…
– А чому вам не хочуть давати українське громадянство? Чому відмовляють?
– Я не знаю в чому причина. В які двері я не постукаю – все потім, і потім, іншим разом… у мене всі документи є, хоч би сказали – принеси нам той чи інший документ, чогось не вистачає. Але ж ні – просто затягують цей процес.
………………….
Не хочеться закінчувати цей репортаж на сумній ноті. Нонсенс, якщо людина віддає своє життя, час, досвід та вміння для виховання українських дітей – і не може отримати українське громадянство. І особливо у той час, коли Україна переживає такий величний злет патріотизму, коли ми усі об’єднаємось заради єдиної України – не важливо, якої хто національності.
Я щиро сподіваюсь, що цей журналістський матеріал потрапить на очі тим чиновникам в Каневі та Черкасах, які приймають відповідні рішення. Панове бюрократи, будьте ж людьми та патріотами! Зробіть те, що повинні були зробити давно. Я особисто поручусь за Норіка Папановича, який дає канівчанам те, чого поки не дає нам держава – віри у краще життя, у краще майбутнє українців – сильних та здорових і тілом, і душею.
автор статті Ігор Тихолаз